Історія
села Ридодуби
Село Ридодуби Чортківського району Тернопільської області розміщене на рівнині
обабіч шляху, що
веде до старовинної Теребовлі
і проживає в ньому
615 жителів. ( Додаток, фото № 1
)
Чому село
має таку назву?
В архівах не
збереглося документів про
заснування села, а
жителі із покоління
в покоління переказують легенду.
В давнину
на місці села
ріс великий дубовий
ліс, а саме
село розкину-
лось в
урочищі «Кринички» і
мало назву Сирафинець.
Неспокійними були ті
часи … Одного разу налетіла
на село турецько-татарська орда,
знищуючи все на
своєму шляху. Рятуючись
від полону, жителі
заховались у дубовому
лісі. Вороги побоялись
заходити в ліс,
що загрозливо шумів,
тому підпалили його разом
із людьми. Плакали
і кричали люди,
стогнали і тріщали
дерева. Дуби немов
ридали і за
свій біль, і
за біль людей.
З того часу
це місце стали
називати Ридаючі дуби,
поступово назва скоро-
тилася і
в такому вигляді
збереглася до сьогодні - Ридодуби. Але, ймовір-
ніше, що
назва має інше
походження. Оселився на цьому
рівнинному, придатному до
землеробства, місці чоловік
із сім'єю на
прізвище Ридодуб,
з часом до нього
приєдналися брати із
сім’ями і поселення
отримало наз-
ву – Ридодуби.
За
панських часів селом
володіла пані Цільська.
Звичайно, що до
наших часів її
маєток не зберігся,
але існує вулиця
Двірська, де розміщувався
панський двір. Пізніше
родючими землями села
та його жителями
володів пан Завадський.
Його фільварок розташовувався в сусідньому
селі Білобож-
ниці, ці
приміщення існують і
зараз. За радянських
часів тут була
конто-
ра колгоспу
ім. Л. Українки.
У 1848 році,
як і скрізь
на Галичині, було
скасовано панщину. В
пам'ять про цю
подію жителі села
спорудили хрест з
червонного каменю, за комуністичних часів хрест було
зруйновано, а 14
листопада 1992 року
на тому ж
місці за ініціативи
тодішнього голови сільської
ради Градової Р.М. споруджено
капличку Божої Матері. ( фото № 2)
Як свідчать
статистичні дані у
Ридодубах проживало:
* 1900 р.
-1206 чоловік;
* 1910
р. -1267 ч.;
* 1921 р.
-1163 ч.;
* 1931
р. -1196 ч.;
* 1947 р.
-1031 ч.;
* 1963 р.
-899 ч.;
* 2003
р. -634 ч.;
* 2010
р. -629 ч.;
* 2012
р. -615 ч.
Ще одна
згадка про часи
панщини в нашому
селі – фігурка дівчинки. За
розповідями односельчан: пан
їхав коляскою, запряженою
чотирма кіньми
і переїхав дівчинку,
яка гралася у
дорожній пилюці. Від
отриманих травм дитина
померла, а пан
біля того місця
поставив пам’ятник та,
щоб якось виправдатися
перед батьками, подарував
їм 4 морги
поля. Жителі села
бережно ставляться до
пам'ятника: ремонтують, фарбують,
прибирають навколо. Кажуть,
під час війни,
коли був артилерійський обстріл,
фігурці дівчинки відірвало
голову. То після
війни, сільські умільці
відновили пам'ятник.
Зараз він є
своєрідною візитівкою села(фото № 3).
Найдавнішою спорудою села
є будівля православної
церкви, збудована у 1801
році. Церква носить
ім’я святих Кузьми
і Дем’яна, це
відомі цілите-
лі. За найдавнішими
переказами, що вже
стали легендою, прийшла
в село страшна
моровиця, що не
щадила ні старих,
ні малих. Через
деякий час в
селі залишилось зовсім
мало людей. Якимось
дивним чином, обминала
хвороба старого діда,
що вже поховав
всіх своїх рідних
та найменшого, найулюбленішого онучка.
Придрімав якось на
призьбі, гріючись під
сонячними промінчиками, і
бачить сон, чи не
сон то
був. Прийшов до
нього внук та
й каже: «Дідусю, зробіть
деревяного плуга та
щоб без жодного
цвяха. Оборайте тим
плугом навколо село.
На чотирьох кінцях
села ( по сторонах
світу ) поставте високі
деревяні хрести, також
без
цвяхів.
Біля кожного хреста
моліться до святих
безсрібників Кузьми та
Дем’яна, вони
допоможуть. Розказав те дід
односельчанам. І вірили
і не
вірили, але
не було де
подітися, так і зробили. Молилися
до святих ранком, в
обід та вечером,
так три дні.
Хвороба відступила. Вдячні
люди збудували дерев'яну церкву
та назвали на
честь святих, що
врятували село. Дерево
не довговічний матеріал,
тому постала нова
мурована з каменю
на тому ж місці
у 1823 році.
Посвячували церкву 4
серпня на св.
Магдалини, але не
забули про стару
назву. Зараз церква,
як і в
давнину носить назву св. Кузьми
та Дем’яна, а
на св. Магдалини – храмовий праз-ник.
Церковний іконостас намалював
та встановив сільський
майстер Боровський Віктор Іванович
у 1927 році.
Під час війни
майстер загинув.
У 1956 році
місцевий художник Довбенько
Віктор Томович, поправив
розпис образів і
намалював ще нові,
які збереглися у
храмі і сьогодні. Церква була
діючою до 1960
року, директор Ридодубівської школи
Давидюк Ольга Михайлівна,
перетворила церкву на
музей атеїзму, чим
врятувала від руйнування.
У 1989 році
церкву повернули громаді.
В даний час
у храмі позолочений
іконостас, оновлені ікони,
встановлено опалення, перебудовано
дзвіницю (фото № 4).
Є
в селі також
і костел, який
розміщений навпроти церкви.
Костел збудувала католицька
громада з червоного
каменю у 1931
році. В 1960
році його також
закрили і використовували як
складське приміщення до
1989 року (фото № 5). У
2001 році при в’їзді в
село почалося будівництво,
це греко-католицька громада
вирішила побудувати свій
храм. Автором проекту
був односельчанин Йосип
Іванович Кулик. Зараз
красива, сучасна будівля
є окрасою села (фото № 6). Маленьке
село, що має
три конфесії, які
мирно співіснують десятиліття,
ми гордимося цим.
Це
одня давня споруда – будівля школи.
На жаль не
вдалося з'ясувати точної
дати заснування школи,
на чиї кошти
було споруджено, скільки
дітей навчалось та хто був
першим вчителем. Архівні
документи вказу-ють, що
у 1889 році в
селі вже
існувала двокласна школа (фото №7). У
1918 році в
школі було три
класи та працювало
два вчителі Володимир
та Наталія
Касіяни. За часів
польського панування дітей
навчали директор Гідзінський
та вчитель Шигидин.
В школі на той час
було п'ять класів
і учні навчалися у
дві зміни. У
роки ІІ Світової
війни школа в
Ридодубах буда діючою.
Після звільнення села
від фашистських загарбників,
директором школи призначають
Ставничого Степана Івановича
та вчителів: Гембатюк
та Сторожук. Семирічною
школа стає у
1946 році під керівництвом Годжика
Андрія Ілліча. В 1958 році,
новий директор, Давидюк
Ольга Михайлівна, починає
добудову лівого крила
школи. 5 класних
кімнат та великий
коридор, що використовувався як
спортивний зал, доповнили
школу. У такому
вигляді школа збереглася
і досьогоднішнього дня.
Ольга Михайлівна працювала
директором школи 30
років, а її
чоловік – Ярема Петро Михайлович
викладав хімію та
біологію. Сьогодні в
школі працює 16
учителів, 10 з яких є її випускниками,
в тому числі
і директор школи – Підперигора Ганна
Збихівна (фото № 8). В 30-х
– 40-х роках в
селі активно діяла
молодіжна організація «Луг»,
організатором якої був
пан Синенький з
Чорткова. Також в
селі діяла «Просвіта»,
завдяки зусиллям її
членів була відкрита
читальня, кооператив та
дитячий садок.
Після
ІІ Світової війни
було організовано колгосп. Одними
із перших голів
колгоспу були: Боровський
Франко, Козар П. І.,
Вербіцький Володимир. З вдячністю
жителі села згадують
багаторічного голову колгоспу
Турка Андрія Миколайовича.
За його ініціативи
було побудовано Будинок
культури, прибудовано школу,
посаджено сад. В 1966 році
Будинок культури було
відкрито. При Будинку
культури у 1978
році було створено
лемківський хор «Візерунок
Лемковини» У 1979
році хор стає
дипломантом обласного конкурсу
ім. Соломіїї Крушельницької, у 1980
– переможець обласного конкурсу,
присв'яченого 40-річчю Перемоги.
У 1980 році
«Візерунку Лемковини» просвоюють
звання Народного (фото
№ 9). Керівництво
колгоспу дбало за
хор, всіляко сприяло поїздкам,
придбало лемківські костюми,
в яких учасники
хору виглядали особливо
колоритно.
В серпні 1982
року лемківський хор
звітував на ВДНХ
у Києві, творчий концерт
також відбувся у
Музеї архітектури та
побуту. У 1991
році хор «Візерунки
Лемковини» був запрошений
на Міжнародне фолькльорне
свято «Лемківська ватра»,
що відбувається за
сприяння лемків у
Ждині Малопольського воєводства ( Польща ). У
цьому ж році
хор побував на
огляді – конкурсі художньої самодіяльності національних
меншин України у м.
Маріуполі. В тяжкі
роки економічної нестабільності не
зміг вистояти сільський
хор та припинив
своє існування. Але
тішить те, що
його естафету підхопив
ансамбль лемківської пісні
«Яворина» м. Чорткова. А
у Ридодубах, як
і раніше, на
святах, на весіллях
поруч звучать українська
та лемківська пісня.
Сучасний
стан села.
В даний
час на територіїї
села немає промислових
підприємств. Працює
школа І-ІІ ст.,
дитячий садок, амбулаторія,
Будинок культури та бібліотека, три
подуктових магазини. Сільська
рада об'єднує села
Рудодуби та Білий
Потік. Жителі села
в основному займаються
індивідуальним сільським господарством
та працюють у
місті Чорткові, а
також шукають щастя
за кордоном. Більшість
селян віддали свої
земельні паї в користування ПАП
«Звін», яким керує
Градовий Василь Степанович.
Василь Степанович виділяє
багато коштів для
села, зокрема: відремонтовано фасад
школи, придбано стенди
для історичного та
хімічного кабінету, зроблено
ремонт в дитячому
садочку, виділено кошти
для ремонту
церкви.
Значні для села
події.
8 грудня
1991 року відбулося
урочисте відкриття пам’ятника великому
сину українського народу – Т.Г.Шевченку(фото №10).
Автором пам’ятника
є київський скульптор
Б.П.Ульянов.
Однією із
найважливіших подій села
було перепоховання праху
Й.І.Фа-бінського. Він був
зв’язковим УПА і
під час виконання
одного із завдань
був важко поранений. Місцеві
жителі переховували цого,
але врятувати від
смерті не змогли.
Поховали його між
селами Ридодуби та
Білобожни-
ця. Три роки
тривали пошуки праху
воїна, які успішно
завершились у 1995
році. 19 листопада
1995 року відбулося
урочисте перепоховання останків
Йосипа Івановича (фото №11).
На його
могилі споруджено пам’ятник (фото №12).
Справжньою
несподіванкою для жителів
села стала
звістка про приїзд
Юрчишина Остапа Никифоровича – начальника генерального
штабу Аргентини ( 2001 р.). Остап
Никифорович народився в
1925 році, вчився
у початковій школі
села, а в 1935 році
сім’я виїхала до
Аргентини. На схилі
літ Юрчишин О. Н. вирішив
відвідати свою Батьківщину
і був щиро
вражений, що тут
пам'ятають про нього
та його сім'ю (фото №13).
Видатні
люди села.
Теодозія
Петрівна Зарівна – відома українська
поетеса, народилася 22
червня 1951 року
в селі Ридодуби,
зараз проживає у
місті Києві. Теодозія
Петрівна є автором
поетичних збірок «Мить
і вічність», «Дитинство
на
крузі», «Сторож
покинутого раю», романів
«Каміння, що росте
крізь нас…», «Солом'яний
вирій», «Вербовая
дощечка», повістей «Дівчина
з черешні», «Озеро
в тумані». Т.Зарівна
лауреат літературних премій
імені Василя Симоненка
та Бориса Негерди.
Теодозія Петрівна є
частим гостем у
рідній школі (фото № 14).
Наталія
Петрівна Лазука - продовжувач
справи Т.П.Зарівної. Закінчила
історичний факультет Тернопільського національного
педагогічного університету ім. В.Гнатюка, працювала
на обласному радіо,
у газеті «Подільське
слово», позаштатним кореспондентом у
«Газеті по -українськи». Нині
ведуча програм Тернопільського обласного
державного
телебачення. Намагається
у своїх програмах
розкрити кращі риси
людини, зрозуміти її.
Видала поетичні збірки
«Танець квітки», «Кохання @
весна. крапка. net»
З 1951
року в селі проживав Йосип
Іванович Кулик, сільський
саморо-
док, відомий на
всю округу проектант
культових споруд. В
селах Чортківського, Гусятинського, Заліщицького,
Борщівського, Зборівського, Теребовлянського районів
височать величні церкви,
які він проектував.
Про великий авторитет
майстра – зодчого свідчить й те, що
його запросили до
участі у проектуванні
Зарваницької церкви. Ще
однією віхою в
житті Йосипа Івановича
стала робота над
собором св. Петра і
Павла в Чорткові.
Коли виявилися прорахунки
в проектуванні і
справи з будівництвом
зайшли в глухий
кут, було запрошено
Кулика Й.І. виправити помилки (фото № 15). Під
його керівництвом спорудження
собору було завершено
в 2001 році,
за що єпископ
Іриней нагородив майстра
грамотою та папською
медаллю. Церкви та
храми зведені при
допомозі Йосипа Івановича
ще не належать до
архітектурних пам’яток, але
пройдуть десятиліття, нас не стане,
а будівлі зведені
майстом будуть радувати
зір нових поколінь,
справжнє диво рукотворне.
Й.І.Кулик помер у 2006 році
та похований на
сільському кладовищі. Брат майстра – Кулик Петро
Іванович, відомий український
скульптор, проживає у
місті Львові.
Гордиться
село своїми жителями:
сільськими трударями та
поетами, вчителями та
лікарями, поварами та
будівельниками, просто хорошими
людьми.
Немає коментарів:
Дописати коментар